Мені не подобається те, що відбувається зараз в Україні: ані політичний курс нового керівництва держави, ані зростання цін в магазинах (попри заяви влади про те, що в квітні в Україні спостерігалась (цікаво, хто її бачив?) дефляція), ані бажання міністра освіти переписати підручник з історії, ані відсутність перспективи покращити свій рівень життя шляхом наполегливої праці.
А ще мені не подобаються дороги, закони, хабарники-чиновники, інколи навіть погода. Та ще багато чого. Але я люблю цю країну і не збираюсь її залишати. Бо це моя батьківщина. По цій землі ходили мої діди й прадіди. За її свободу вони віддали своє життя. Добробут саме цієї країни вони будували. І я хочу тут жити. Хочу, щоб мої діти бігали по цій землі, хочу щоб вони купалися в рідному Дніпрі та загоряли під українським сонцем. І хочу, щоб вони пишалися своєю батьківщиною. Не лише її славним минулим, але й сьогоденням. А ще, я хочу бути спокійним за їхнє майбутнє та не сильно хвилюватись про свою старість.
То що ж мені для цього робити? І чи варто взагалі щось робити?
Доречи, мені не подобається не лише влада, а й опозиція. Принаймні її більшість. Тому я не збираюся зараз розмірковувати про другий майдан, акти непокори чинній владі й т.д. Просто я, як і більшість моїх співвітчизників, не хочу нічого руйнувати. Я хочу творити. Творити мир та порозуміння, добробут та злагоду. Але чи можливо це? Чи можу я, маленький українець, щось зробити, на щось вплинути, щось змінити? Я вважаю, що так.
Якщо згадати шановного пана Маслоу, який намалював усесвітньо відому піраміду потреб (зображена на мал.), Ви швидше мене зрозумієте.
Отже, за Маслоу, перед тим, як почати розмірковувати про сенс свого життя й інші духовні питання (як то, батьківщина, власна історія, власна та національна гідність, тощо) людина повинна задовольнити свої потреби їжі, житла, безпеки. Для більшості людей (є винятки, але ми їх зараз обговорювати не будемо) без задоволення цих нагальних потреб не може й бути речі про щось вище, про щось вічне.
Наведу кілька аргументів. Згадайте початок 90-х. Крах ідей та цінностей. Нестача грошей для найнеобхіднішого. Гіперінфляція. Затримки заробітної плати, пенсій та інших виплат. Скажіть, хто тоді був проти Чорноморського флоту? Кого цікавило питання, якою мовою будуть викладати учням в школах та ВУЗах? Хто тоді переймався питаннями голодомору, встановлення бюсту Сталіна й іншими подібними питаннями? Практично ніхто, чи не так?
А що сталося 10 років по тому? Ми, українці, стали заможнішими. Ми змогли заробити на хліб й масло. Потім купили квартиру або машину. За власні кошти або в кредит. Раз чи два (а хто й більше) з’їздили до Туреччини, Єгипту, Чехії або Чорногорії. Потім, відремонтувавши квартиру, поставивши пластикові вікна й супутникову антену, вирішили полагодити дитячий майданчик, що колись був біля будинку. Ми задовольнили свої фізичні потреби. Аж раптом – фальсифікації на виборах 2004 року! Нашу перемогу хочуть вкрасти? Не дамо! Й сотні тисяч людей по всій Україні вийшли на вулицю, щоб відстояти свій вибір. Чи був він вірним – кожен відповість для себе. Але це був вибір народу, й саме народ (а не безлике населення) відстояв свій вибір.
Але чи був би майдан, як би ми не задовольнили свої найперші потреби, про які казав дядько Маслоу? Як би дома сиділи голодні діти – чи пішли б люди на майдан? За гроші пішли б. Та чи був би майдан таким, яким ми його бачили? Напевно, що ні.
Підсумовуючи вищезгадане, ось мій рецепт того, як змінити Україну на краще: змінитися нам самім. А першим кроком до цього є покращення власного добробуту. Тому що ми, наші рідні, друзі, знайомі не змінимось, якщо просто вдягнемо вишиванку, а дома нічого буде їсти. Ми не змінимось, якщо скажемо одне речення українською мовою (хоча з цього варто починати), а наші діти підуть до школи без підручників. Ми звичайні люди й створені (Богом чи випадком, хто як вважає) таким чином, що із пустим шлунком більшості буде байдуже, хто ми: українці, монголи чи малороси…
То ж треба… працювати. Просто й банально: для того, щоб для більшості українців питання «Хто я?» стало насущним й вартим уваги необхідно, аби були задоволені потреби в їжі, житлі, безпеці. І ми, кожен з нас, може цьому посприяти.
Бо працюючи і покращуючи своє власне життя, піклуючись про наших рідних і близьких, даючи роботу нашим сусідам, знайомим та незнайомим, — ми даємо їм можливість звільнити частину свого розуму, щоб замислитися над духовними питаннями. І, можливо, серед тих розмірковувань буде й думка про неньку Україну, національну гідність та власну історію…
І тоді, на ситий шлунок і без ініціативи чинного президента (а можливо й всупереч його бажанню), кожен українець запалить свічку в день пам’яті жертв голодомору. Тому що він згадав. Тому що він пам’ятає. Тому що він зробив все, аби ті часи не повернулись. Тому що він – УКРАЇНЕЦЬ!
То ж всі до роботи! Будуймо наше майбутнє!
P.S. Можливо хтось зі мною не погодиться, когось буде свій власний рецепт того, як «скорегувати» наше з Вами суспільство. Цікаво почути Вашу думку 🙂
2 Алєксей
А ви не боїтесь, що все закінчиться тим, що ви будете працювати без відпочинку, без нічого, а в результаті, коли чогось здобудете в вашому житті, в вас це просто заберуть? Україна — країна можливостей, але тільки для тих, хто точно знає, який і коли буде дисконт по ПДВ облігаціях….
Бо поки ми тут з вами пишемо, десь хтось прибрав чергову сотню-другу гектарів с/г землі до рук. Десь хтось придумав чергову постанову, яка вас примусить нести йому хабар. Десь хтось вирубав ліс на черговій горі в Карпатах.
Тут не працювати треба, щоб виробляти цінності, які собі присвоюють потім мародери в той чи інший спосіб. Це робить тільки гірше — мародери робляться сильніші, а ви — слабшими.
Одним словом, не забудьте відкрити рахунок десь в офшорі або просто в нормальній країні, щоб до вас ніякі мародери там не добралися, бо чує моє серце, з нинішніми темпами накопичування боргів державою, коли прийде час за це все платити (2012-2014), буде геть *******
2 romkop,
1. Боюсь 🙂
Але нічого не робити — теж не вихід. Тобто жити як всі, винити всіх у всьому, бути згодним продати власну думку, власний голос за шмат ковбаси й своїми діями вчити цьому своїх дітей — на мій погляд це ще гірше.
2. Рано чи пізно це скінчиться. Вільні гектари, незагарбані підприємства й т.д. — не нескінченні. А терпіння й тиха згода народу — також має свою межу. Я не кажу що все це зміниться завтра, або через рік. Але зміниться. То щмоя особиста думка.
3. Коли кількість коштів зросте до необхідного рівня — обов`язково відкрию 🙂
Особысто я стояв за ідею….
а ось гарне відео)))
А відео й справді чудове. Дивилися всією родиною 🙂
Очень смешно написано за т.н. «майдан» — неужели есть еще люди, которые думают что на «майдане» стояли за идею?! Деньги, деньги…
Артем, не хочу нікого образити, але «каждый судит по себе» або по своїм родичам/друзям/знайомим, тощо.
Підтримую Dont worry be happy: багато людей стояло за ідею. У той час я у телеком компанії з головним офісом у Києві. І багато моїх колег-киян (а також колеги та друзі з Запоріжжя та Львова) стояли на майдані не за гроші. А за ідею.
Вірити Ви в це, чи ні…
Тезисы, (почти по Ильичу)
1) В человеческом обществе у меньшинства всегда было большинство средств (богатсва, власти, образования и т.п. (сами докажите почему)); Оно просто умнее было.
2) Меньшинство и большинство — это не одно поколение, это череда поколений. Если хотите семьи, фамилии. У них бывают и спады и крах, и подъёмы, но богатство после спада (появление дебила) помогает быстрее подняться более талантливому отпрыску у меньшинства.
3) Постоянно происходит диффузия из меньшинства в большинство и обратно.
4) Меньшинство всегда выстраивало систему чтобы держать с помощью этих средств большинство внизу в подчинении и эксплуатировать его для свомх потреб;
4) Современное меньшиство Украины проходит стадию окончательного формирования. Оно имеет ггромадные средства и соответсвенно выстривает систему управления большинством (угнетения если хотите) — государство, привлекая для этого классных спецов.
5) Что делать? Если тезисы справедливы, то стараться подыматься в меньшинство. (я кстати в большинстве, :), это чтобы меня не заподозрили в предвзятости). Всеобщего общества благоденствия не будет. Это уже практически коммунизм.
ИМХО, если кому любопытно и он считает что тезисы не лишены смысла их можно серьёзно развить. У меня нет времени :(.
Или может быть такой подход уже где-то описан, тогда бросте ссылочку, буду дожен.
Пошел дальше «арбайтен» 🙂
Зіхер, Алєксей, зіхер :о)
Ось тільки проблема в тому, що поки ви будете працювати і заробляти собі на хліб насущний і т.д., ну і на те, щоб у вас цей хліб був не тільки сьогодні, а й завтра і післязавтра, то до вас прийдуть добрі дяді, а далі, в залежності від типу дядь,
а) все заберуть (мародери ака рейдери)
б) змусять вас добровільно принести їм всі гроші, та ще й нахамлять і принизять (чиновники)
в) переконають, що самому не можна мати стільки грошей, а тому треба віддати на національно свідому справу типу видання тому 133, книги 4 про ішторію украіншької діяшпори на Арубі, пам»ятник Шевченкові на косі Тузла і т.д (нацпатріоти)
г) скажуть, що вам забагато, і їм треба віддати частину, патаму ша їм патрібніше (родичі, знайомі, цигани)
Це все до того, що ІМХО єдине, що нам треба зробити для повного щастя, це переконати 70% нашого населення, що належить до категорій вище, в тому, що приватна власність — це святе, і посягате на неї не можна під жодним приводом.
Інакше в нас і далі будуть лопати банки і не повертати ПДВ експортерам… І все це під мовчазну згоду більшості (яка сподівається собі хоч трохи урвати).
Просто, з наболілого.
romkop, згоден, але частково.
Погодьтеся, що великий бізнес не цікавлять малі оборутки (до 1 млн. долларів). У Дніпропетроску за останні 4-5 років я, як і решта мешканців міста, був свідком рейдерських захоплень нерухомості, підприємств, тощо. Але розміри подібних захоплень кожного разу перевищувало десятки мільйонів гривень. Те, що має стати середнім класом, рейдерів вряд чи зацікавить.
Про державу й чиновників. Я вважаю, що в Україні є можливість для розгортання власної справи. Звісно, якщо це не наступний кіоск/торгова палатка чи ларьок 🙂 Всі намагаються йти протоптаними стежками: торгуємо металом, будуємо торгівельні центри (на землі, яку отримали за хабарі) й т.д. А от знайти щось нове, нове для нашого ринку… Багато хто намагався? не думаю. Бо легше почати щось завозити в Україну, ставити націнку в 300-500%, й продавати у кредит… Але це шлях у глухий кут… Країна, що лише споживає матеріальні блага (до того ж вироблені за кордоном), рано чи пізно дійде до дефолту або навіть втрати незалежності.
й останнє: якщо ми не будемо працювати — звідки з`явиться приватна властність? й хто буде її захищати? хто буде в цьому зацікавлений? Влада? Олігархи? Закордонні компанії? Ні, вони зможуть захистити своє майно іншими засобами…
Але якщо в Україні будуть ті, кому є що втрачати, якщо ми не будемо мовчати — ситуацію можна змінити. Можливо для цього потрібно буде не один рік, або навіть десяток років — але це змінити можливо. Й необхідно.